Основним об’єктом конституційного регулювання і захисту Конституції визначалися людина, її права і свободи як найвища соціальна цінність. В Конституції проголошені права громадян, які раніше не закріплювались у нашій Конституції: право на недоторканість житла, право на свободу думок і переконань, право на одержання і поширення інформації, право на компенсацію матеріальної та моральної шкоди, завданої громадянину незаконними діями держави, державних органів і посадових осіб, право на матеріальну компенсацію в разі незаконного затримання, арешту, засудження, поміщення у психіатричну установу, право громадян на свободу пересування та вибір місця проживання, тощо.
Одним з основних прав і свобод людини, встановленою Конституцією є презумпція невинуватості, закріплена в статті 62 Конституції України.
Відповідно до вказаної статті в ній передбачено, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, закріпленому в ч.1 ст. 11 Загальною декларацією прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., згідно з якою «кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, поки її винуватість не буде встановлено законним порядком шляхом гласного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту.»
Цей принцип відтворений в статті 17 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), а саме, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.
У правознавстві під презумпцією розуміється загальне правило, що виражає стійкі зв’язки між фактами які зумовлюють наявність або відсутність підстав застосування відповідних норм закону. В цьому зв’язку презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має важливе значення перш за все як правова гарантія встановлення істини у справі.
Так згідно з ч.1 цієї статті дія презумпції невинуватості поширюється як на стадію судового розгляду кримінальної справи, завданням якої є встановлення вини підсудного у вчинені злочину обвинувальним вироком суду так і на осіб, чия причетність до злочину з’ясовується в порядку досудового слідства.
Обов’язок розкрити злочин і довести винуватість у вчиненні його конкретної особи покладено законом на досудове слідство, які при проведені процесуальних дій і доказувані вини повинні керуватися нормами Кримінального процесуального кодексу України.
Порушення норм цього кодексу може призвести до втрати доказів, які в подальшому відновити неможливо. Докази, одержані з порушення вимог закону, також не мають юридичної сили і не можуть бути покладенні в основу обвинувачення особи. При достатньості зібраних доказів органи розслідування у встановленому порядку (статті 290 – 291 КПК України) складають обвинувальний акт і реєстр матеріалів досудового розслідування та передають його до суду.
Складання обвинувального акта слідчим з одного боку дають підстави органу розслідування вважати її винуватою у вчинені даного злочину, а з іншого – зобов’язують цей орган повно та об’єктивно довести її винуватість.
Отже, за змістом ч.1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути притягнута до відповідальності та піддана кримінальному покаранню, доки її вину не встановлено обвинувальним вироком суду, який вступив у законну силу. Вирок вступає в закону силу з моменту закінчення строку його оскарження.
Закріплена в ч. 2 ст.62 норма забороняє, органам розслідування, прокурору і суду перекладати обов’язок доводити свою невинуватість у вчинені злочину на обвинуваченого. За чинним КПК (п. 4,5 ч.3 статті 42) підозрюваний, обвинувачений має право не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати.
Визнання обвинуваченим чи підсудним своєї вини може бути покладене в осонову обвинувачення лише при підтверджені його сукупністю доказів, що є у справі.
Непредставлення підозрюваним або обвинуваченим доказів щодо своєї невинуватості або відмова давати показання не можуть розглядатись як доказ їх винуватості і тягти в цьому зв’язку будь – які процесуальні наслідки, оскільки обов’язок доказування винуватості підозрюваного та обвинуваченого покладається на органи розслідування і прокуратури.
У ч.3 ст.62 закріплена також надто важлива конституційна норма, згідно з якою обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Це означає, що доведення винуватості особи у вчинені злочину повинні здійснюватися встановленими законом способами збирання доказів та їх процесуальних джерел;ґрунтуватись на достовірних доказах як фактичних даних (відомості, факти), які адекватно відображають обставини, що входять до предмета доказування у справі.
Вказані основні конституційні приписи ст. 62 є складовими елементами презумпції невинуватості особи.
Далі →