Історична довідка

Перші поселенці на території нинішнього Олександрівського району з’явилися в добу пізнього палеоліту (10–12 тис. років тому), коли відступило найбільше в Європі Дніпровське зледеніння.

У добу неоліту, міді та бронзи тут жили племена ямної, катакомбної та інших культур. Їх змінили племена чорноліської культури (Х–VІІІ ст. до н. е.), поселення яких відкрито білясіл Нова Осота і Китайгород і в смт Олександрівка.

У добу раннього заліза, починаючи з VII ст. до н. е., територію заселяли скіфи-орачі, які вели торгівлю з античнимидержавами.

Починаючи з III–II ст. до н. е., частина сарматських племенвитіснила скіфів у басейні річки Тясмин. Сліди сарматів знайдено біля Цвітного, Нової Осоти, Старої Осоти, Ружичевого.

Черняхівську культуру (II–VI ст.) представлено поселеннямив районі Івангорода, Михайлівки, Родниківки, Кримок, Бірок. Поселення пеньківської культури (VI–VII ст.) виявлено в Біляївці.

З утворенням давньоруської держави територія районуопинилася на її південних кордонах. Перші літописні згадкипро край належать до 1190 р. і пов’язані з перебуванням наТясмині руських князів Святослава і Рюрика та з набігом половців на град Боровий, якийбув на території с. Бірок.

У XIV ст. землі на річці Тясмин захопили литовські феодали, а після Люблінської унії ці землі перейшли до польськихмагнатів Любомирських і Яблоновських. Північна частинарайону ввійшла до складу Київського воєводства.

Територією району пролягав Чорний шлях, яким татаричинили набіги на Київщину. У лісах Нерубай, Чута у XVI–XVII ст. татарські орди зосереджували сили для нападів і відпочивали після походів.

Чутянський ліс у 1596 р. дав притулоккозацькому ватажкові Северину Наливайку, який рятувавсятут з військом від польської армії, очолюваної коронним гетьманом Жолкевським.

Наприкінці XVI ст. на території району виник ряд козацьких зимівників.Гетьман Богдан Хмельницький, згідно з привілеєм польського короля Яна Казимира (1649), підтвердженим російським царем Олексієм Михайловичем (1654), володів лісамиБовтишем, Нерубаєм та с. Бірками. Хмельницький зупинявся в Бірках (1653), щоб зібрати полки для походу. Сюди догетьмана приїздили посли російського царя, кримськогохана, турецького султана.

 Село згадується в багатьох документах російських послів та рішеннях Земського собору.

Через територію району в 1677–1678 рр. турки здійснювали походи на Чигирин.

Першим міським поселенням на території краю у ХVІІІ столітті стала Олександрівка. Як містечко вона згадується в привілеї польського короля Станіслава Августа, який 17 травня 1785 р. дозволив проведення дванадцяти щорічних ярмарків і двох щотижневих торгів.

У другій половині ХVІІІ ст. не припинялися напади татар на територію краю. Один з них трапився в 1769 році. Татари напали на
с. Бовтишку і захопили в полон частину її мешканців.

З середини 30-х років XVIII ст. Чутянський, Бовтиський і Нерубайський ліси стали центрами зосередження загонів гайдамаків. На початку 1737 р. вони налічували до тисячі осіб і «снували по селах і лісах понад річкою Тясмином». У 1750 р. запеклий бій між польськими військами та гайдамаками відбувся біля Чутянського лісу. У цьому ж лісі на хуторі Литвинівці, біля сучасного Ружичевого, стояли гайдамацькі загони Василя Мележка і Марка Мамая.

Під час Коліївщини в загоні Семена Неживого було чимало жителів с. Цвітного. Гайдамаки діяли в Бірках, Бовтишці, Ставидлах, Осоті.

У середині XVIII ст. південна частина району ввійшла до лінії військових поселень Нової Сербії. Окремі роти полків І. Хорвата розмістили в Сентовому (нині Родниківка), Федварі (нині Підлісне), Вуковарі (нині Букварка).

У 1787 р. у красносільські маєтки було переселено кілька тисяч бузьких козаків, яких згодом перевели на становище державних селян. Вони заснували станиці в Красносіллі, Михайлівці, Гутницькій, Нерубайці.

Більшість населених пунктів району виникла в сучасних межах у XVII–XVIII ст. Після ліквідації Бузького війська козаків красносільських станиць було переведено на становище військових поселенців, з яких у Сентовому, Вуковарі та Федварі створено поселення Української уланської дивізії.

Північна частина краю наприкінці XVIII ст. увійшла до складу Росії та стала власністю російського князя Григорія Потьомкіна та його родичів.

У Вітчизняній війні 1812 р. жителі краю виявили зразки мужності й звитяги. У Розумівці поховано героя війни генерала М. М. Раєвського, у Трилісах – полковника Івана Безрадецького. Частиною Нижчих Верещаків володів учасник цієї війни генерал-майор Віктор Скаржинський.

Історія краю тісно пов’язана з декабристським рухом. У Бовтишці, Розумівці, Трилісах, Іванівці, Олександрівці жили або бували С. Г. Волконський, В. Л. Давидов, брати Поджио, В. М. Лихарєв, М. Ф. Орлов, А. В. Єнтальцев. Услід за чоловіками-декабристами до Сибіру з Бовтишки вирушила М. М. Волконська, а з Олександрівки – О. В. Єнтальцева.

Наприкінці 40-х – початку 50-х років XIX ст. почала зароджуватися промисловість. Цукроварні з’явилися в Старій Осоті, Бірках, Стримівці, Нижчих Верещаках, Олександрівці. Цукроварня Старої Осоти належала спочатку київському губернатору І. І. Фундуклію, потім цукрозаводчикам Терещенкам, а цукрозавод в Олександрівці в 60-х роках XIX ст. орендував торговий дім Яхненків і Симиренка.

У 1876 р. відкрився залізничний рух на ділянці Знам’янка–Фастів, через станції Цибулеве і Фундукліївка.

Під час революції 1905–1907 рр. страйки робітників та селянські заколоти вибухнули в містечках Олександрівці, Ставидлах, у селах Красносілці, Розумівці, Бовтишці, Івангороді, Старій Осоті та інших.

Після лютневої революції в Олександрівці починає активно діяти товариство культурної самодіяльності «Просвіта», що організовувало лекції, концерти та вистави. На Олександрівщині з’являються осередки Української селянської спілки та Української вчительської спілки.

Радянську владу в районі встановлено на початку 1918 р., але вже в березні територію окупували австро-німецькі війська, боротьбу з якими вели партизанські загони на чолі з Т. О. Колісником, П. І. Олизьком та І. К. Тихоненком.

У 1919 р. частину району захопили війська М. О. Григор’єва та Н. І. Махна. У липні в Сентовому за наказом останнього було вбито М. О. Григор’єва.

Із серпня 1919 р. до січня 1920 рр. територія району частково потрапила під контроль денікінців, які вчинили в Олександрівці єврейський погром.

У 1918–1922 рр. села району перебували під значним впливом Холодноярської повстанської організації, ліквідованої червоними військами, зокрема Першою кінною армією.

Тут діяли отамани Пилип Хмара, Іван Гонта (Лютий-Лютенко), Мефодій Голик-Залізняк, Яків Щериця, Василь Кваша, Ларіон Завгородній (Загородній), брати Чучупаки, Чорний Ворон та інші, які тримали зв’язок з урядом Української Народної Республіки.

Після остаточного встановлення радянської влади у 1920 р. в районі виникали комітети незаможних селян, розподілялися землі між малоземельними селянами, відкривалися школи, лікарні, велася боротьба з неписьменністю, створювалися товариства спільного обробітку землі, споживчі товариства.

Відновлення радянської влади зустріло опір частини заможних селян. У 1920 р. в Івангороді під керівництвом члена Центральної Ради О. С. Діброви відбувся окружний з’їзд селян, делегати якого закликали боротися за самостійну Україну.

У 1923 р. активізувались залишки холодноярських повстанців, зокрема загін Завгороднього, що діяв у Михайлівні та Федварі. Для повного знищення повстанського руху органи радянської влади створили трійки боротьби з бандитизмом.

З початком колективізації сільського господарства в 1929–1930 рр. у селах створювалися колгоспи, відкривалися МТС. Колективізація відбувалася в гострій боротьбі. Станом на грудень 1930 р. в Олександрівському районі розкуркулено 199 господарств, у Єлизаветградці – 24.

Під час голоду в 1932–1933 рр. у селах району за неповними даними померло близько 8 тисяч чоловік, траплялися випадки канібалізму.

5 серпня 1941 р. територію району окупували німецько-фашистські загарбники. Вони встановили жорстокий режим терору. Тільки в Олександрівці в 1942 р. було розстріляно 967 євреїв. За період окупації на території району розстріляно понад 1 000 безневинних людей, 3 665 осіб вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Жителі району вели без перервну боротьбу з окупантами в партизанських загонах.

Підпільні групи діяли в Бовтишці, Олександрівці, Красносіллі, Кримках та інших селах.

У лютому 1943 р. через район проліг рейд кавалерійського партизанського з’єднання під командуванням М. І. Наумова.

У листопаді 1943 р. за зв’язки з партизанами окупанти розстріляли 43 жителів с. Кримок, а в грудні в с. Соснівці закатували 38 мешканців, спалили 180 будинків. Наприкінці того ж року фашисти спалили с. Могилів Курінь.

У листопаді 1943 р. – січні 1944 р. район визволено від німецько-фашистських окупантів.

У січні–лютому 1944 р. у с. Бовтишці перебував штаб 2-го Українського фронту (командуючий І. С. Конєв), який здійснював підготовку до Корсунь-Шевченківської битви.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 12 867 жителів району, понад 7 тисяч з них загинули.

У післявоєнний період народне господарство району було відбудовано, у населених пунктах з’явилися нові школи, клуби, магазини, поштові відділення, житлові будинки тощо.

У 1946 році на місці зруйнованого цукрозаводу почалося будівництво нового, оснащеного устаткуванням з Чехословаччини.

У 1957 р. Олександрівка і Єлизаветградка стали селищами  міського типу.

У період 1960–1980 рр. в Олександрівці споруджено залізничний вокзал, автовокзал, приміщення районного вузла зв’язку, універмагу, лікарні, кінотеатру, бібліотеки, двох Будинків культури, школи, стадіону, хлібозаводу, банно-прального комбінату, а також з’явилося чимало підприємств виробничої сфери, сільськогосподарських споруд, об’єктів соціальної сфери і штучне водоймище на річці Тясмин.

У 1959 р. ліквідовано Єлизаветградківський район, більша частина сільських і селищних рад якого ввійшла до Олександрівського району.

У 70-х роках через територію району прокладено газопровід «Союз», одну з ділянок якого споруджувала молодь з Німецької Демократичної Республіки. Одночасно поблизу Олександрівки відкрито газокомпресорну станцію та ремонтну базу.

У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь близько 400 жителів району. У 1991 р. у новозбудований житловий масив у с. Несватковому переселилися понад 500 мешканців ураженого радіоактивним брудом с. Виступовичі Овруцького району Житомирської області.

У 90-х роках у районі проведено приватизацію промислових підприємств, а також розпайовані сільськогосподарські землі.

 

 

Кількість переглядів: 230