Родина Раєвських і Олександрівщина

Є в центрі України, в межиріччі Дніпра і Південного Бугу, місце, тісно пов’язане з іменем людини, про яку з шкільної парти знає кожен. Це герой   Вітчизняної війни 1812 року — легендарний  Микола Миколайович Раєвський, ім’я якого назавжди ввійшло в історію держави і стоїть в одному ряду з тими, чия діяльність складає все, що називається гордістю за Вітчизну.

Саме тут, в 47 км від обласного центру — м. Кіровограда, і 12 км від автомобільної траси що веде із Києва через Кіровоград у Миколаїв, в селі Розумівці Олександрівського району відкрита вільним степовим вітрам і опоясана  срібним озером знаходиться одна із перлин історико-культурної спадщини країни, нині один з найбільш найвизначніших архітектурних пам’ятників  російського класицизму  першої половини ХІХ століття в  Україні Свято – Хрестовоздвиженська церква —  усипальниця сім’ї Раєвських.

Початкова назва Розумівки — Єразмівка. Єразмівка, разом з поселеннями   Івангородом, Бовтишкою, Бірками, хуторами Нерубайка, Лісогорське, в 1805 році складало спадщину  Раєвського Миколи Миколайовича і назавжди ввійшло в історію під назвою помістя Раєвських „Бовтишка”.

Раніше ці села належали Світлійшому князю Григорію Потьомкіну, який викупив їх у польського князя Любомирського за 6 мільйонів рублів. В 1794 році після смерті Г.Потьомкіна правонаступницею  „Бовтишки” стала його старша племінниця Катерина  Самойлова, яка в першому  шлюбі була одружена з полковником Азовського піхотного полку Миколою Семеновичем  Раєвським і мала від цього шлюбу двох синів: Олександра, 1769 року народження, який загинув в 1790 році під час героїчного штурму „Ізмаїла”, і Миколу, 1771 року народження, майбутнього героя Вітчизняної війни 1812 року і батька прекрасного сімейства, який прославив свій рід в російській історії.

Легендарний генерал від кавалерії М.М. Раєвський  брав участь у війнах з Туреччиною, Польщею, Персією, Францією, Швецією. У Вітчизняну війну 1812 року він відразу відзначився  в одному із перших серйозних зіткнень  з корпусами  маршалів  Даву і Лефевра під селом Салтанівка в Білорусії, де в критичний момент бою, взявши за руки двох синів 16 і 10 років,  став попереду  Смоленського полку, подавши приклад  стійкості і сили духу.

Під Смоленськом, командуючи  сьомим піхотним корпусом  і залишками дивізії Неверовського, організував оборону міста і протягом доби стримував французькі війська     під командуванням самого Імператора, завдяки чому фактично врятував, за визнанням Наполеона, роз’єднані російські армії від поразки.

У знаменитій Бородинській битві вкрив себе немеркнучою  славою, захищаючи зі своїм корпусом центр оборони російської армії, який увійшов у  історію під назвою батареї Раєвського. Брав участь в закордонних походах  1813-1815 років. Після падіння Парижа був його комендантом. Високо оцінений сучасниками М.М. Раєвський  був одним із найбільш передових і освічених людей свого часу. О.С. Пушкін, який добре знав Раєвського, писав про нього: „Свідок  Катерининського часу, пам’ятник 1812 року, людина без  забобонів,  з сильним характером і чуттєвим, він мимоволі притягує до себе кожного, хто тільки гідний  розуміти  і цінувати його високі якості”.

М.М. Раєвський належав до давнього  дворянського роду, багато представників якого займали високі державні і військові посади в часи Василя ІІІ, Івана Грозного, Петра І, Катерини ІІ. Дочка одного із перших  представників роду Раєвських доводилася  бабусею Олені Василівні Глинській, Великій Московській княгині, дружині Василя ІІІ і прабабусею Івану Грозному. Із роду Раєвських по материній лінії була і Наталія Кирилівна   Наришкіна, дружина царя Олексія Михайловича і мати Петра І.

Під стать Миколі Миколайовичу була його дружина — Константинова  Софія Олексіївна, донька бібліотекаря    імператриці Катерини ІІ і єдина внучка великого академіка М. Ломоносова, яка продовжила його рід.

Йшли роки, виросли діти, й частину життя, що залишилось М.М. Раєвський назавжди переїхавши із Києва,  проводить у своєму улюбленому помісті „Бовтишка”,  Чигиринського повіту, Київської губернії.

У Бовтишці часто бували майбутні декабристи: генерал М.Ф. Орлов, дружиною якого стала старша дочка Катерина, і генерал С.Г. Волконський, дружиною якого стала друга дочка Раєвського — Марія, напевне О.С. Пушкін, бойові друзі, товариші. Друзі О.С. Пушкіна — Олександр і Микола Раєвські, продовжуючи справу батька, успішно просувались по службі, яка  обіцяла їм прекрасне майбутнє.

Але невдале повстання декабристів  1825 року і наступні потім  удари по сім’ї серйозно підірвали і без того ослаблене багаточисленними пораненнями здоров’я генерала.

16 вересня 1829 року в своєму помісті „Бовтишка” на руках у старшого сина Олександра М.М. Раєвський  помирає. Згідно заповіту його тіло поховали в землі села Єразмівки, у чотирьох кілометрах від центральної садиби в селі Бовтишці.

 Третього травня 1833 року на місці поховання, на одному з найкрасивіших місць, які нагадували Миколі Миколайовичу місця колишніх битв, була закладена церква в ім’я Воздвиження Хреста Господнього.

Спочатку церква становила собою усипальницю —  пантеон у вигляді прямокутного однонефного храму з розмірами  основного об’єму в плані  11х18 метрів, з невеликим і неосвітленим куполом в центрі, з порталом із 12 колон, поставлених у два ряди зі сторони головного входу. Колони — доричного ордеру довершених пропорцій і бездоганного малюнка. Кожна складена із семи збірних блоків, відлитих із чавуну.

Будівництво усипальниці-пантеона продовжувалось дуже довго і повністю було завершено в 1855 році. Довге будівництво пояснюється значною вартістю споруди , яке велось за ініціативою старшої доньки М.М. Раєвського Катерини Миколаївни на кошти її чоловіка-декабриста М.Ф. Орлова, і частково бойових друзів  М.М. Раєвського.

В 1883 році внук і третій власник  Бовтиського помістя генерал-майор Михайло Миколайович Раєвський  звертається в Київську Консисторію з проханням про реконструкцію Хрестовоздвиженської  церкви „ у зв’язку з малим вміщенням прихожан і бажанням збільшити фамільний склеп”. За планом передбачалось розширити церкву з північної, південної і західної сторін, з спорудженням  розширеного світлового куполу, прибудовою різниці і пономарні, вбудовою нових вікон і надбудовою   дзвіниці. Що і було зроблено в 1886 році „з бездоганною якістю” (із рапорту священника Харлампія Віньковського на ім’я  Митрополита      Київського і Галицького про завершення робіт по реконструкції церкви).

 В напівпідвальному  приміщенні церкви влаштовано склеп з чотирма  захороненнями. Центральним є захоронення генерала  від кавалерії М.М. Раєвського — старшого (1771 —1829), яке  накрите  чавунною плитою з написом: „ Він був в Смоленську щит — в Парижі  меч Росії”, автор епітафії декабрист М.Ф. Орлов. Рядом знаходиться захоронення внука генерала, прототипа графа Вронського в романі  Л.М. Толстого „Анна Кареніна” — полковника М.М. Раєвського (1839-1876), який  загинув у Сербії 20 серпня 1876 року від смертельного поранення  турецькою кулею у голову. Після смерті полковник Раєвський став національним героєм сербського народу  і був похоронений в монастирі  Святого Романа в Сербії, а через деякий час його прах був перевезений на Україну в родовий склеп. У 1903 році, на місці його загибелі, в поселенні Горни Андровац, за заповітом, і на кошти матері Ганни Михайлівни Раєвської,  уродженої княгині  Бороздіної, було збудовано храм  Святої Трійці, який до цього часу серби називають церквою  Вронського-Раєвського. Далі в  склепі покоїться    молодша дочка генерала, фрейліна Софія Миколаївна Раєвська (1806-1881). Одне захоронення невідоме, і це на сьогодні найбільша таємниця усипальниці Раєвських.

Єдиним архітектурним ансамблем, який об’єднує захоронення сім’ї Раєвських, є мармурові пам’ятники витонченої роботи італійських майстрів у сквері біля усипальнмці. Їх чотири: це генерал-майор Михайло Миколайович Раєвський (1841-1893), випускник  Московського  університету, перший кандидат з чистої математики, учасник російсько-турецької війни, поет і автор книги „Плодова школа і плодовий сад”, президент Імператорського російського товариства садівників, і троє його дітей — старший син,   корнет Кавалергардського Її  Величності полку Микола Михайлович Раєвський (1873-1900), і малолітні: син Григорій (1878-1883) і дочка Олена (1888-1889).

В такому вигляді церква проіснувала до 1965 року, коли в її історії трапилось те, чого нащадки повинні соромитися більше всього. Горе-реставратори, керуючись абсолютно абсурдними міркуваннями, ліквідували центральний світловий купол, дзвіницю, всі зелені насадження навколо церкви і огорожу з гранітними  опорними стовпами. Періодично це було то зерносховище, то склад отрутохімікатів. Забіливши фрески намагалися пристосувати церкву  і під музей. Незвичайний пам’ятник архітектури російського класицизму ХІХ століття на Україні „обезголовлений” і спотворений    до невпізнанності.

Час невмолимий. На стінах споруди пошкоджена  штукатурка, є тріщини, сідають стіни. Серйозно пошкоджено цоколь. Довгі роки не проводився капітальний  ремонт, а тільки зовнішній, косметичний. Опалення відсутнє. Хоч  спочатку церква опалювалась двома печами.

 Комплексна програма відбудови, враховуючи велику історичну архітектурну цінність пам’ятника, передбачає повернути   Свято-Хрестовоздвиженській церкві — усипальниці сім’ї Раєвських її первинний вигляд: відбудувати центральний світловий купол і дзвіницю, розкрити унікальну чавунну колонаду, зберігши прибудовані в ході реконструкції 1886 року прибудови, відновити загублені настінні розписи і вбрання церкви, надати приміщенню колишню урочистість і величність, розбити ботанічний сад і облаштувати садово-паркову зону, з наступним створенням на базі відбудованої церкви і діючого музею історико-культурного заповідника сім’ї Раєвських.

Робота велика, складна, дуже цікава, і в той же час необхідна. Адже  у нас ростуть діти, і від того, як вони будуть знати, пам’ятати і шанувати своє минуле, учитися любити Батьківщину і оберігати святині, залежить в кінцевому результаті генофонд нації і процвітання держави у майбутньому. Фінансування проекту передбачено як з боку держави, так і з боку широких  верст суспільства, комерційних і некомерційних структур і організацій різних форм власності і приватних осіб. Буде врахована кожна пожертвувана копійка, а меморіальний комплекс на своїх стелах збереже імена всіх, хто брав участь у відбудові церкви, що буде відповідати великій місії повернення народу  його вікових традицій  і обрядів, працелюбності і милосердя, його національних героїв і національних святинь.

 

Кількість переглядів: 126