Запали свічку пам’яті

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка Голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше, ніж за роки Першої світової та громадянської воєн. В Україні стало можливим говорити про Голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв Голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду.

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції (Українська визвольна боротьба 1917-1922 рр., пордії Холодноярської республіки), охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії (Кіровоградська область створена 1939 року). Причини його частково мали об’єктивний характер – посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України. 

Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу  його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади та забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення.

7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років. «Законом про п’ять колосків» фактично людям було заборонено володіння їжею.

У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані „зелені ешелони” для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівіний матеріал, але й, навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.

За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув’язнення і розстріл   будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.

 

Наслідки Голодомору 

Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 рр., мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 рр. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік Голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня…

Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська, Кіровоградська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час Голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але, в будь-якому випадку, мова йде про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. А з урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу) за приблизними підрахунками голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

Проте, критерієм масштабності трагедії є, очевидно, не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність цієї національної катастрофи можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною.

Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків Голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища – канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн.осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.

Глибокий слід, залишений Голодомором 1932— 1933 рр. в історії України, накладається на події від інших трагедій, що випали на долю українського народу у ХХ столітті. Громадянська війна і голод 1921-23 років, репресії 1937-1938 років, війна 1941- 45 рр., німецька окупація і Голокост, голод 1946-1947 рр… Однак якщо потрібно і взагалі можливо зважити наслідки багаторазових потрясінь, гуманітарні наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим.

За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 1932-33 рр. виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.

Без належної оцінки Голодомору 1932-1933 рр. в Україні – цієї найбільш цинічної форми політичного терору в історичному, соціологічному, правовому і політичному аспектах, неможливо сьогодні уявити історію Європи ХХ ст., збагнути саму суть тоталітаризму. Слід з повною підставою говорити про глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

 

З кожним роком усе менше стає свідків української трагедії 1932-1933 року. А ті, хто дожив до цих днів, пам’ятають той жах у таких деталях, наче це було учора.

Один з них – житель села Грузьке Кіровоградського району Федір Семенович Карлюгін. Він один із тих, хто був під час Голодомору на межі життя і смерті. Чоловік досі згадує страшні роки зі сльозами на очах. Ось його спогади.

…Мені було дев’ять років. Мати працювала у колгоспі. Ми з братами допомагали їй, як могли. Ходили збирати цукрові буряки – там давали мисочку супу. Але і це вдавалося не завжди. Їсти дуже хотілося… Варили їжу з того, що вдавалось знайти: трава, горобці. Великою удачею було спіймати ворону. Мамі іноді вдавалося в роті принести висівки. Вона жувала їх і ховала за щоки, а вдома випльовувала і робила коржик. Цей коржик був найсмачнішим із усього, що ми могли тоді їсти. Борошно робили також із листя. Ми скубли білу акацію, а батько, було, принесе клумачок мишію. То мати натовче у макітрі, а потім зліпить на воді корж і спече в печі. А мені воно таке гірке було, ти його до рота кидаєш, а воно все назад.

…Мета Голодомору була така: знищити наш народ! Люди вмирали сім’ями кожного дня. Коли повиїдали все що було можливо (птахів, траву, котів і собак) – почалося страшне. Люди їли людей!

У сусідньому селі жили наші знайомі – сім’я Пономарьових. До них прийшлим забирати майно. Батько сімейства Василь кинувся захищати невеликий мішок висівок, який вдалося заховати за городом у ямі. Чоловіка вбили одразу. Дружина його Ганна ледь не збожеволіла, адже лишилася сама з малими дітьми на руках, а їх було дев’ятеро. Найменшеньке дитя було ще у колисці і постійно кричало, а старші опухли з голоду. Вони ходили збирали кропиву, варили і пили юшку. І от одного разу діти прокинулися ранком від дивного запаху. Ганна хазяйновито бігала біля печі і щось помішувала у каструлі. Найстарша дочка заглянула під кришку, а там плавала маленька ручка немовляти. Діти дуже полякалися. Страшна звістка облетіла село. Прийшли більшовики заарештувати Ганну. Вона кричала, що не вбивала дитину. І коли зрозуміла, що її заберуть, крадькома дістала варену печінку з каструлі й запхала у рукав. Отак їсти сильно хотіла.

Після того ми боялися спати. Моя мати запитала, чого я не сплю. А я сказав: «Не хочу, щоб ви мене з’їли, як тітка Ганна свою дитину». Мама тоді обійняла мене і заплакала.

…Отакі голодні роки я пережив. Як каже моя дружина Марія, життя прожити – не поле перейти. Я зі своєю Марусею прожив майже 70 років пліч-о-пліч. Все ми ділили порівну: і щастя, і біду. Сина свого Семена я теж так виховував. І внуку все розповідаю, підказую. Але те, що я пережив в дитинстві, – не побажаю ні ворогу, ні другу. Згадувати це дуже тяжко і боляче.

Кількість переглядів: 2