Зацвіла абрикоса біля „штабу”…

У селі Бовтишці по вулиці Конєва будинок під номером 15 знаменитий. Стоїть він вже сім десятиліть, на па­горбі над ставком, а з його подвір’я добре прогля­да­ється широченна територія навкруги. Це, мабуть, і було одним з вирішальних факто­рів, коли взимку 1944-го, зай­шовши у село, радянські розвідники вибирали бу­динок під штаб 2-го Укра­їнського фронту. А ще те, що хата-мазанка була доброт­ною, просторою (чотири кімнати, комора, сіни) і, навіть, під залізом, коли решта були під соломою. Тільки ось підлога глиняна не влаштовувала розвідників. Вихід з ситуації знайшовся миттєво. Дубові дошки з Кіровограда доставили в Івангород. А звідти солдати засніженим полем (дороги не було) принесли сюди на плечах. Одні постелили у кімнатах, інші – у траншеях, таємних ходах, які викопали навколо хати, третіми облад­нали бомбосховище, по­тужній вузол зв’язку у під­валі.
    Чому для дислокації став­ки фронту обрали саме Бовтишку? А ось на це питання історики відповіді не дають. Хіба що є декілька припущень. Кіровоград було звільнено у січні 1944-го. Генерал армії Іван Конєв розумів, що через розтяг­нутість тилів не можливо продовжувати наступ, по­трібно перевести фронт у режим оборони завойованих позицій. І географічне розта­шування Бовтишки було найкращим для виконання цього завдання. У своїх мемуарах „Записки команду­ющего фронтом” Конєв тільки побіжно згадує назву села, де тієї зими розмі­щувався штаб. Варто ска­зати, що якраз тут він разом з керівництвом своєї армії й розробляв дві великі війсь­кові операції Великої Віт­чизняної війни – Корсунь-Шевченківську та Умансько-Ботошанську, які закінчилися блискучою перемогою ра­дянських військ. Перша за масштабністю була названа другим Сталінградом, у результаті другої – війська 2-го Українського фронту 26 березня 1944 року першими вийшли до Державного кор­дону СРСР. 
    А господарями будинку на той час були Терентій На­умо­вич та Килина Іванівна Токаренки. Під час війни – до січня 1944 года – Терентій Наумович був… поліцаєм. Ця „робота” дозволяла йому знати і контролювати всі акції поліцаїв проти партизан. Про всі дії карателів він і пові­домляв партизанів. Навіть більше – його будинок був місцем явок народних мес­ників. Коли ж радянські війська звільнили Бовтишку, Терентія Токаренка відразу призвали у діючу армію.
    Внучка Терентія Нау­мо­вича – Алла Григорівна Новіцька розповіла мені, що дідусь воював на фронті командиром розвідувальної групи. Якось його розвід­група потрапила під сильний обстріл, і його привалило уламками цегляної стіни. Так довелося йому пролежати добу, поки його не знайшли розвідники. Після контузії довго лікувався у госпіталях, а потім його комісували, і він повернувся додому. Помер Терентій Токаренко у 1975 році.
    Тоді ж, у січні 1944 року, Килина Іванівна разом з п’ятьма дітьми, найменшому Григорію тоді якраз випов­нилося три роки, пересе­лилася до родичів в інший куток Бовтишки. Але, як кажуть у селі, навідувалася до хати. А правильніше сказати, у погріб, де збері­галася картопля, капуста, буряки, морква та різна кваснина.
    – Зустрічали її далеченько від хати два солдати. До погреба і назад так – один спереду, інший – позаду жінку і супроводжували. По сторонах дивитися їй кате­горично заборонялося. Про це розповідала мені све­круха – Килина Іванівна, – згадує Галина Степанівна Токаренко, якій зараз сім­десят один рік. Вона, до речі, і є дружиною того, най­меншого, сина Токаренків – Григорія.
    – Та якось не втрималася Килина Іванівна і, незважаючи на суворі настанови солдат, глянула таки на свої вікна. У кімнаті через скло побачила гарного, статного військо­вого – це і був Конєв. „Бравий чоловік,” – так вона його охарактеризувала, – продовжує свої спогади Галина Степанівна.
    З історії відомо також, що сюди, у Бовтишку, генералу Івану Конєву дзвонив навіть Сталін. Ось, як описує цю розмову у книзі „Полко­водець” Борис Польовий.
    „Ночью в штаб-квартире Ивана Конева в деревне Болтышка зазвонил телефон правительственной связи. Между командующим 2-м Украинским фронтом и Вер­хов­ным Главно­командующим произошел такой разговор:
    С т а л и н. В Ставке есть данные, что окруженная группировка прорвала фронт 27-й армии и уходит к своим. Вы знаете обстановку у вашего соседа?
    К о н е в. Не беспокой­тесь, товарищ Сталин. Окру­жен­ный противник не уйдет. Наш фронт принял меры. Для обеспечения стыка с 1-м Украинским фронтом и для того, чтобы загнать против­ника обратно в «котел», мною в район образо­вав­шегося прорыва врага были выдвинуты войска 5-й гвар­дейской танковой армии и 5-й кавалерийский корпус. Задачу они выполняют успеш­но.
    С т а л и н. Это вы сде­лали по своей инициативе? Ведь это за разграни­чи­тельной линией фронта.
    К о н е в. Да, по своей, товарищ Сталин.
    С т а л и н. Это очень хорошо. Мы посоветуемся в Ставке, и я вам о своем решении сообщу.
    У 1944 році за вмілу організацію і відмінне керів­ництво військами в Корсунь-Шевченківській операції, де було оточене і розгромлене велике вороже угрупування, Конєву було присвоєне війсь­кове звання Маршала Радянського Союзу. А закін­чив він війну двічі Героєм Радянського Союзу. Ось така історія.
    Після війни з роками господарі цей будинок оно­вили – підбили фундамент, обклали цеглою, замінили металевий дах на шиферний. Внуки Токаренків облаш­тували тут дачу. А на вулиці буяє 65-та мирна весна. Біля хати, де у 1944 році майже два місяці квартирував штаб фронту, у ці дні щедро зацвіла абрикоса.
Кількість переглядів: 85