Знайомство — на рік, шлюб — на вік. Таїнство шлюбу з давніх давен до наших днів

Найважливішою цінністю для кожної людини є родина. Людина в ній народжується, росте, мужніє і розвивається.

Найдавнішою формою укладання шлюбу на українських землях в IV – VII століттях було «умикання», тобто викрадення хлопцем дівчини, яку він хотів мати за дружину. Якщо наречений оголошував свою наречену, то вже не мав можливості від неї відмовитися. Розглядаючи шлюбні традиції викрадення нареченої, слід говорити про домовленість родів, своєрідне сватання, що базувалось на виплаті  віна (плата за наречену) для припинення або попередження міжродової ворожнечі, що виникала на тлі викрадення нареченої. Таким чином, можна дійти висновку, що насильницьке викрадення із часом трансформувалось у звичай викупу нареченої.

Після прийняття християнства по-новому почали формуватися поняття про шлюб і сім’ю. Християнство надало святості шлюбу, визнало шлюб не лише природнім союзом чоловіка та жінки, у який вони добровільно вступають, обіцяючи бути вірними один одному, але й таїнством, духовним єднанням. У ті часи визнавали шлюби освячені церквою, обрядом вінчання.

Загалом використовувалась давня форма укладання шлюбу – весілля – шлюбна гостина, яка супроводжувалась старовинними обрядами. Саме воно вважалось днем укладання шлюбу і давало право на спільне життя. Весілля, зазвичай, грали восени від Покрови до Пилипівського посту або взимку від Хрещення до Масниці. Передвесільні дні починалися з відправлення молодого і молодої на «запросини». Запрошували, зазвичай, усіх родичів і сусідів. Обов’язковою дією було прощання нареченого і нареченої зі своєю свободою.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалось, звичай не дозволяв жити разом.

  Важливою традицією для укладання майбутнього шлюбу було отримання батьківського благословення. У більшості випадків батьки прислухались до бажання дітей, але попри свободу вибору наречених, прийнято було одружуватись тільки з дозволу батьків. Без батьківської згоди шлюб не міг стати дійсним, а якщо й бували такі шлюби, то це вважалось аномалією. Тому остаточне рішення завжди було за батьками. Саме домовленість між батьками молодих про намір одружити дітей була тією базою, на основі якої складалися всі подальші відносини. Така домовленість ставала приводом для сватання, коли батьки або родичі молодого засилали сватів до родини молодої з пропозицією про шлюб.  

В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць.

Як традиційний звичай, після сватання відбувалися оглядини, коли батьки нареченої приходили до помешкання, де житиме майбутня сім’я, й оцінювали майновий стан нареченого. Якщо родину молодої щось не влаштовувало, вона могла розірвати попередню домовленість про майбутній шлюб.  Якщо батьки молодої відповідали згодою на таку пропозицію, то зазвичай укладалася угода. У ХVІ — ХVІІ ст. такі угоди почали укладатися в письмовій формі і називалися «змовними листами» або «шлюбними інтерцизами».

Потім розпочинався наступний етап – заручини. Під час нього домовлялися про розподіл витрат на підготовку весілля, весільні подарунки, придане нареченої та частку сина у разі відділення молодої сім’ї від батька тощо. Після заручин розпочиналася активна підготовка до весілля, і, якщо угода про майбутній шлюб на цьому етапі з якихось причин розривалася, то це вже тягнуло за собою певні санкції для сторони, яка відмовилася. Зокрема, на неї покладався обов’язок відшкодувати витрати на пригощання під час сватання і заручин, подарунки та приготування до весілля.

До початку жовтня закінчувались усі найважливіші сільські роботи (в тому числі сівба озимих), завершувався хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай та більш-менш вільний час давали прекрасну можливість для проведення весіль. Це – найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні.

Сьогодні укласти шлюб можна в будь-який зручний час. Саме тому команда юстиції Кіровоградщини запрошує всіх бажаючих публічно освідчитися один одному в коханні під час урочистих заручин або ж офіційно зареєструвати свої стосунки. До речі, закохані можуть одружитися за пришвидшеною процедурою в рамках проекту «Шлюб за добу». Ви встигаєте зробити це й на свято Покрови. Якщо є питання, звертайтеся до працівників відділів державної реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання. Кохайтеся, а про документ подбає юстиція!

Кількість переглядів: 1